Sacred Gold для мене завжди була таким собі молодшим братом Diablo II. Можливо, вона й не стала королевою жанру, але коли вперше побачив її величезний світ, здавалося, що він ніколи не закінчиться. Тоді Анкарія здавалася справжнім континентом, де за кожним поворотом могла чекати нова пригода. Саме за це я її й запам'ятав.
Познайомився я з нею завдяки старшому братові. Одного дня він встановив гру, а я, як завжди, поліз дивитися, що це таке. Запустив... і вже через кілька хвилин зрозумів, що не зрозумів абсолютно нічого. Минуло годин десять... нічого не змінилося. Мій тодішній шкільний мозок був створений для того, щоб натискати кнопку атаки, а не читати характеристики, розбиратися в навичках чи думати над тим, який меч кращий. Але кого це тоді хвилювало?
Грав я, звісно ж, за вампірку. І ні, не тому, що вона мала цікаву механіку зміни форми чи могла висмоктувати життя з ворогів... Хоча це теж було круто. Просто дитячий мозок працював дуже просто: "Круто виглядає? Беремо!". Логіка залізна, не посперечаєшся.
Взагалі вибір персонажів був однією з найцікавіших особливостей Sacred. Тут були гладіатор, серафима, лісова ельфійка, темний ельф, бойовий маг, вампірка та гном. Кожен мав власний стиль гри й унікальні бойові мистецтва. Хтось викликав магію, хтось засипав ворогів стрілами, хтось буквально прорубував собі шлях через натовпи, а вампірка ще й могла змінювати свою форму. Для свого часу це справді давало бажання проходити гру знову й знову.
Щоправда, у дитинстві я не експериментував. Я натискав усе підряд і щиро дивувався, коли це раптом починало працювати.
Ще дуже подобалося, що можна було їздити на конях. Зараз це здається дрібницею, але тоді виглядало неймовірно круто. Після десятків ігор, де герой лише бігав пішки, можливість осідлати коня робила світ значно живішим.
А світ тут був справді величезний. Ліси, болота, засніжені гори, пустелі, печери, стародавні руїни, міста й маленькі села. Постійно здавалося, що за наступним поворотом знайдеться ще якийсь секрет або новий квест. Саме через це хотілося досліджувати карту навіть тоді, коли не мав жодного уявлення, куди взагалі йду.
Боси теж запам'яталися. Звісно, зараз вони вже не здаються чимось неймовірним, але тоді величезні дракони, демони, гігантські павуки та інші страховиська викликали повагу. Особливо коли випадково забігав до такого "товариша" занадто рано й за кілька секунд розумів, що гра дуже ввічливо натякнула: «Повертайся пізніше».
Про сюжет я тоді майже нічого не знав. Усі діалоги пролітали повз мене зі швидкістю світла. Комп'ютер у сім'ї був на вагу золота, тому читати історію означало втрачати дорогоцінний час. Хотілося лише трощити монстрів, збирати новий лут і молитися всім богам Анкарії, щоб нарешті випав меч із більшими цифрами. Бо в дитинстві існувало лише одне правило: якщо цифра більша, значить річ краща. Науково доведено... мною.
Окремо запам'яталася атмосфера. Sacred не намагалася бути похмурою копією Diablo. Тут вистачало сонячних локацій, затишних містечок, гумору в діалогах і відчуття великої пригоди. Світ здавався живим, а не просто набором арен для битв.
Зараз Sacred Gold уже не виглядає такою великою чи революційною. Але варто лише почути її музику або побачити знайомі пейзажі Анкарії, як пам'ять сама переносить у той час. Туди, де не існувало нескінченних турбот. Де найбільшою трагедією було, якщо брат сказав: «Все, тепер моя черга». Де можна було нічого не розуміти, випадково прокачати не ті навички, загубитися на карті, отримати по голові від першого-ліпшого боса... і все одно бути абсолютно щасливим.
Саме тому я пам'ятаю Sacred Gold не як просто ще одну RPG. Я пам'ятаю її як маленький шматочок дитинства. Того часу, коли навіть повне нерозуміння механік не заважало отримувати величезне задоволення. Бо іноді для щастя вистачало лише запустити гру, сісти верхи на коня, вирушити назустріч невідомому й не думати ні про що, окрім того, що чекає за наступним поворотом.
