Є ігри, в яких ти заходиш у матч, кілька разів помираєш, посміхаєшся і думаєш: «Ну, ще одну спробу». GTFO якраз із таких.
Я награв у неї не так багато, ому не буду робити вигляд, що встиг розібратися у всіх механіках і тонкощах. Але навіть за цей час гра дала мені дуже чітке відчуття: це чортів хардкор, але в ньому дуже весело. Тут взагалі багато залежить від того, наскільки добре ти взаємодієш із командою. Перед тобою чергове приміщення. Темрява. Декілька сплячих істот. Усі мовчать і намагаються зрозуміти, що робити. Хтось бере на себе одну ціль, хтось другу, домовляєтесь, чекаєте... І потім — одночасно. Якщо все вийшло, кімната зачищена, ніхто не витратив зайвих ресурсів, і можна рухатися далі. А якщо хтось помилився — починається пекло.
І саме ця різниця між «ми все зробили правильно» та «все пішло нахрін» робить GTFO такою веселою. Гра постійно змушує бути обережним. Боєприпаси не безкінечні, здоров'я не безкінечне, вороги небезпечні, а просто забігти вперед і розстріляти все навколо — далеко не завжди хороша ідея. Мені подобається, що гра винагороджує терпіння. Можна кілька хвилин просто стояти й чекати. Прислухатися. Перевірити кімнату. Обговорити план. А потім зробити все за кілька секунд. І в цьому є особливе задоволення. Особливо коли команда починає діяти майже автоматично. Ти вже не думаєш: «Зараз я зроблю ось це». Ти просто знаєш, що товариш прикриє зліва, інший поставить потрібний інструмент, а ти займаєш свою позицію.
Але GTFO при цьому не намагається зробити себе комфортною. Вона цілком може дати тобі померти через одну помилку, змусити повторювати місію або витратити двадцять хвилин просто на те, щоб зрозуміти, куди взагалі потрібно йти. І мені це, як не дивно, сподобалося.
Звук тут теж чудово працює на це відчуття. Кроки, рух ворогів, постріли, сигнали обладнання — у навушниках постійно прислухаєшся до того, що відбувається навколо.
Але найбільше мене здивувало те, що після гри мені захотілося почитати її лор. Спочатку я сприймав GTFO досить просто: є якийсь підземний комплекс, є Warden, який відправляє тебе на завдання, є незрозумілі істоти, яких потрібно вбивати, і є команда, яка намагається звідти вибратися. А потім я почав читати, що там насправді відбувається. І виявилося, що за цим усім стоїть набагато цікавіша історія. Причому гра не дуже хоче розповідати її безпосередньо. Частина інформації захована в терміналах, документах, діалогах та самих експедиціях. Тобі потрібно самому збирати шматки докупи. І ось це мені дуже сподобалося. Можливо, я б навіть не зрозумів більшу частину лору без інтернету, але сама ідея мені подобається. Ти граєш, проходиш чергову місію, а потім раптом розумієш, що за цим місцем і цими істотами стоїть набагато більша історія. І чим більше про неї читаєш, тим цікавіше стає дивитися на саму гру. Щоправда, тут же виникає питання: наскільки це взагалі нормально, коли значну частину історії потрібно шукати вже після гри? Я не впевнений. Можливо, для когось саме така подача буде величезним плюсом. Особисто мені цікаво було докопуватися до лору, але хотілося б, щоб під час самого проходження я трохи краще розумів, що відбувається.
Ще одна проблема — без команди GTFO, як на мене, втрачає дуже багато. Я не грав один, тому не можу чесно оцінити цей режим. Але вже в кооперативі очевидно, що гра створена навколо взаємодії. Тут важливо не просто мати чотирьох людей, а щоб ці четверо говорили між собою. І саме тому я не впевнений, що GTFO підійде кожному. Якщо хочеться просто зайти після роботи й розслабитися, ця гра може швидко почати дратувати. А от якщо подобається, коли команда поступово вчиться, помиляється, пробує ще раз і нарешті проходить складну ділянку — тоді тут є за що зачепитися. Мені особисто цього вистачило, щоб отримати задоволення. Але не настільки, щоб сказати, що я вже готовий провести в GTFO сотні годин.
Можливо, після більшої кількості часу моя оцінка була б іншою. Я далеко не все побачив, не все зрозумів і точно не освоїв гру настільки, наскільки її освоюють постійні гравці. Тому моя оцінка — це перш за все оцінка власного досвіду, а не остаточний вердикт грі.
GTFO мені запам'яталася не якимись окремими ефектними моментами, а тим, як вона змушує тебе поводитися. Тихіше. Обережніше. Разом. А потім — за секунду перетворює все це на хаос. І десь між цими двома станами я й отримав найбільше задоволення. А коли після цього ще й почав читати, що насправді відбувається з Комплексом, то зрозумів, що за цією на перший погляд простою формулою ховається набагато цікавіша історія.
