Company of Heroes 2 була саме тією грою, на яку я чекав із нетерпінням. Першу частину я свого часу дуже полюбив, а тема Другої світової війни завжди була для мене цікавою. Особливо Східний фронт, тому пропустити продовження я просто не міг.
Пам'ятаю, скільки шуму було навколо сюжету. У когось від гри так підгоріло, що, здавалося, можна було цілу зиму Київ опалювати. Схоже, комусь це було не до душі. Мені ж було байдуже до всіх тих суперечок, я просто хотів пограти.
Коли нарешті запустив Company of Heroes 2, вона виявилася майже такою, якою я її й уявляв. Цікаві місії, видовищні вибухи, гарна на той час графіка, ефекти, від яких поле бою буквально оживало. Хотілося рухатися далі й дивитися, що буде наступного разу.
Хоча без моментів, коли гра вирішувала трохи помучити, не обійшлося. Найбільше запам'яталися зимові місії, де солдати могли просто замерзнути. Начебто цікава механіка, додає атмосфери й показує, що ворогом може бути не лише армія, а й сама природа. Але коли ти вже налаштувався красиво наступати, а замість цього бігаєш у пошуках багаття, темп гри через це помітно просідає.
Окремо хочеться похвалити різноманітність місій і карт. Гра постійно підкидає нові ситуації, тому одноманітності майже не відчувається. Десь доводиться проривати добре укріплену оборону, десь утримувати позиції до останнього солдата, а інколи, навпаки, швидко наступати, поки ворог не встиг окопатися. Карти теж вийшли дуже різними: засніжені поля, густі ліси, невеликі села, міста, зруйновані війною. Через це кожна битва мала свій характер, а не виглядала як копія попередньої.
Найбільше мені завжди подобалося, що Company of Heroes 2 не про те, щоб наклепати сотню юнітів і задавити ворога числом. Тут навіть один кулемет, поставлений у правильному місці, міг зупинити наступ цілого загону, а невдало виведений танк легко перетворювався на купу металобрухту. Доводилося використовувати укриття, обходити ворога з флангів, кидати гранати, викликати артилерію й постійно стежити за тим, що відбувається на полі бою. Саме через це кожна перемога відчувалася заслуженою.
Юнітів у грі вистачало на будь-який стиль проходження. Звичайна піхота, інженери, снайпери, мінометні розрахунки, протитанкові гармати, важкі кулемети, легендарні «Катюші», різноманітні танки й інша техніка. Особливо подобалося, що майже кожен загін мав своє призначення, а техніка не була просто шматком броні. Її можна було ремонтувати, вона отримувала пошкодження, втрачала окремі модулі або й зовсім залишалася без екіпажу. Через це кожна втрата відчувалася значно болючіше.
Кампанія вийшла досить довгою, щоб встигнути насолодитися грою. Сюжет не претендує на звання шедевра, але й назвати його нудним язик не повертається. Він просто робить свою справу й веде тебе від місії до місії.
Окремої згадки заслуговує режим сутички. Саме там можна було експериментувати з різними арміями, картами й доктринами. Одні доктрини робили ставку на потужну артилерію, інші відкривали доступ до елітної піхоти чи авіапідтримки, а ще були доктрини, зосереджені на важкій бронетехніці. Саме танкова доктрина подобалася мені найбільше. Було дуже приємно поступово збирати броньований кулак, а потім одним потужним наступом буквально продавлювати оборону ворога. Через це навіть граючи за ту саму сторону, можна було відчутно змінити власну тактику. Саме завдяки цьому режиму після проходження кампанії гра ще довго не набридала, адже завжди знаходився привід провести ще одну битву.
У мультиплеєр я теж заглядав, але швидко зрозумів, що битви з живими людьми не для мене. Мені завжди було комфортніше воювати з комп'ютером, ніж отримувати черговий урок тактики від людини, яка, схоже, народилася з мишкою в руках.
А найбільшим ворогом для мене виявилися навіть не німці, а власний комп'ютер. Якщо перша частина працювала чудово, то друга вирішила перевірити моє терпіння. Хоча ПК відповідав системним вимогам, гра вперто видавала 15-20 FPS, регулярно стрибала до п'яти й супроводжувала все це фризами. Що б я не робив, більше кадрів гра мені так і не подарувала.
І знаєте що? Це зовсім не завадило мені пройти гру до кінця. Так, іноді вона більше нагадувала покадровий фільм, ніж стратегію, але задоволення від проходження я все одно отримав. Company of Heroes 2 виправдала мої очікування, і після всіх цих років можу сказати, що чекав її недарма.
