ZERO PARADES: For Dead Spies

Не покупайте игру, так как разрабов выгнали на мороз (снова). Моё мнение по теме: https://www.youtube.com/watch?v=ZiYjd6_GelU

A “"""fair"""” game from the Za/Um studio. Let’s take a step back from the ♥♥♥♥♥♥♥♥♥ around the original Disco team and consider Zero Parade as a team project, rather than just a one-(bad)man idea. Considering all of these factors, I’d say Zero Parade is an amazing game, with all the shenanigans and suspense we’ve seen before, but with a different flavor. The quests, dialogues, story — everything is really, really good. I’m not done with the game yet, nonetheless, I just wanted to give it a thumbs-up. I still think the game could’ve been even better with the original team, tho.

Better designed, better written and less communist than Disco Elysium. A truly special game.

Every story that's ever been written in recent memory is, in some way, a stolen story—a recombination of what came before. Zero Parades: For Dead Spies is not just a good Disco Elysium-like story; it in many ways shares so much DNA that it is Disco Elysium, with a new coat of paint. But that's okay, because Disco Elysium is a great game—and so is Zero Parades. A game that, in my view, is unfairly overshadowed by the circumstances of its creation rather than its own considerable artistic merits. I went into Zero Parades expecting something that would inevitably feel like a pale imitation of Disco Elysium. Instead, I came away with something much more startling: the realization that whatever particular magic Disco Elysium had, it wasn't necessarily magic that only its full, original team could perform. There are almost too many parallels to list. The skill system, the internal voices, the strange combination of comedy and melancholy, the dense and carefully constructed world, the way conversations can suddenly spiral into the bizarre, the emphasis on personal failure and trying to do better, the way the protagonist's history becomes part of the story you're uncovering... all of it feels unmistakably familiar. And yet I never felt like I was playing a cheap copy. It's more like the developers looked at what worked in Disco Elysium, took those ideas apart, put fresh coats of paint on them, and rearranged them into something of their own. It's the kind of thing that makes you realize just how much of storytelling is recombination in the first place. The rhythm, the tone, the strange little turns of phrase, the way characters can be simultaneously funny and deeply sad—it captures Disco Elysium's particular style almost perfectly. They also fixed the gameplay. It's a direct upgrade over Disco in almost every way, you can tell that the developers spent a lot of time identifying the places where Disco was awkward or frustrating and simply fixed them. There are little quality-of-life improvements everywhere. You can fast travel from the beginning. The inventory and quest interfaces are much better. You can select your clothing to maximize a particular skill. It's less buggy, too. If you truly believe that this game is a soulless monument to corporate greed, then I can rest assured knowing that you have not played it and do not know what you are saying, because Zero Parades is, without a doubt, one of the most soulful, inventive stories I've had the pleasure of experiencing. This is not going to be for everybody. But I do think that, if you like Disco Elysium, you will almost certainly like Zero Parades. I would implore anybody who is staying away from Zero on account of the studio drama to reconsider their position - because I can promise you won't regret it. 9/10 *(Ignore the playtime, it wasn't all on Steam.)

Ни одного выстрела и целый автобус трупов. Я невероятно плох))) Надо было убить того сукина сына Лича при обмене, мог бы решиться. Игра хороша и опять оставляет осадок. Приземленная версия диско элизиума, рекомендую.

this is realy stinking good so far... had to admit it!

Нарративно этот сюжет мне нравится и откликается даже больше, чем всеми любимая история Дюбуа. Игра намного лучше, чем о ней принято говорить. Не слушайте вообще никого, составьте собственное мнение. В ней всё ещё есть дух Диско.

«Початок війни буде таємним» Ізометрична наративна RPG, яка занурює гравця у світ таємних операцій, ідеологічних війн та ментальних зламів. Гра продовжує традицію глибоких інтерактивних текстів «Disco Elysium» та повністю фокусується на діалогах і психології, уникаючи класичних бойових систем на користь ментального протистояння. Сюжет зустрічає нас історією вигорілої, травмованої минулими помилками оперативниці Хершел Вілк, позивний — КАСКАД. П'ять років тому вона завела свою команду у безодню, а тепер отримує останнє відчайдушне завдання. Їй доведеться вирушити до міста-держави Портофіро, щоб зібрати уламки зруйнованої агентурної мережі та розплутати криваву павутину міжнародних інтриг. Механіки гри та архетипи На початку гри ми формуємо унікальний шпигунський інструментарій, розподіляючи очки між 15 унікальними навичками, які розділені за психологічними напрямками. Кожна комбінація радикально змінює підхід до розслідування: Аналітик: перетворює героїню на аналітика високого рівня. Вона легко прораховує кроки ворогів, аналізує геополітику та бачить приховані підтексти, але страждає від браку живих емоцій. Тваринні інстинкти: ставка на рефлекси, емпатію та «читання» людей. Дозволяє бачити мотиви наскрізь, проте робить КАСКАД вкрай нестабільною. Агент під прикриттям: орієнтація на шпигунські трюки, маскування, зміну особистостей та маніпуляції. Також можна створити власний архетип. Особливості геймплею Кабінет думок: система, що дозволяє впорядковувати внутрішні думки та шпигунську підготовку КАСКАД. Ці думки не просто дають пасивні бонуси, а можуть буквально змінювати правила гри та додавати креативні обмеження. Голоси психіки: як і в попередній грі студії, грані розуму та професійні навички є окремими особистостями. Вони постійно втручаються в діалоги, дають шпигунські поради чи дезінформують. Шпигунський тиск і кидки: замість безпечного проходження, гра вводить три шкали стресу: утома (fatigue), тривога (anxiety) та марення (delirium). Будь-який провал у діалогах заповнює ці шкали. Можна свідомо напружити сили, щоб отримати додатковий кубик для перевірки, але це б'є по менталці. Перевищення ліміту стресу веде до незворотних штрафів до характеристик. Драматичні зіткнення: масштабні сюжетні ланцюжки подій, де час ніби завмирає, а гравець змушений приймати послідовні критичні рішення на основі шпигунського арсеналу та кидків кубиків. Атмосфера, текст та візуальний стиль Zero Parades — це величезний «інтерактивний роман» з феноменальним обсягом тексту та повною англійською озвучкою найвищого рівня. Гра відійшла від марксистського романтизму минулого, натомість зосередившись на цинічному, дорослому дослідженні сучасної геополітики, пропаганди, неоколоніалізму та споживацтва. Візуально гра дотримується унікального експресіоністичного стилю та цифрового живопису, де Портофіро та портрети його дивних жителів (від банкірів до техно-фашистів) виглядають як похмурі полотна. Детективна та шпигунська складова працює бездоганно: атмосфера параної змушує підозрювати кожного зустрічного, а система «провалу вперед» робить невдалі кидки кубиків не кінцем гри, а початком нових божевільних імпровізацій. Окремо від себе хочу виділити музичний супровід — це чистий шпигунський концентрат. Гра майстерно грає на контрастах: від електронних бітів до джазових імпровізацій, від чого пульс підскакує разом із шкалою тривоги КАСКАД. Це класичний, але брудний та сучасний шпигунський звук, що тримає в постійній напрузі. Раджу послухати трек «Music For Trams No.7». Політична лінія та фінал Політичний коктейль гри замішано на запеклій тристоронній боротьбі за глобальний ідеологічний контроль. Сценарій пропонує кілограми тексту про розстановку сил, проте ZA/UM повністю уникає карикатурності, безжально прожарюючи будь-яку з наявних систем — від радикального техно-фашизму до бездушних капіталістичних кошмарів. Та найголовніше — гра поступово здирає з Портофіро ширму романтизму, демонструючи моторошну загальну картину: у цій цинічній геополітичній м’ясорубці немає справжніх суб'єктів. Кожен персонаж, включно з самою КАСКАД, — це не самостійна фігура, а лише інструмент, витратний матеріал та замінний гвинтик у руках глобальних ідеологічних машин. Особисте проходження ZERO PARADES починається так само безжально, як і її духовна наставниця — у напівтемряві власної черепної коробки. Проте замість амнезійного похмілля детектива нас зустрічає тверезий, холодний жах професійного вигорання. Ми прокидаємося у брудній конспіративній квартирі Портофіро. Навколо — гнітюча тиша, розірвана лише тріском ліній електропередач за вікном і внутрішніми голосами психіки, які миттєво починають засипати вас шпигунськими порадами та параноєю. Перша кімната — це ідеальний мікрокосм гри, де кожен клік по предметах здирає шар за шаром із минулого шпигунки. У кріслі сидить наш напарник під прикриттям, позивний «Псевдопод». Він живий, але перебуває у повному кататонічному ступорі, дивлячись в одну точку та залишивши нас із невідомим завданням. Обшук цього маленького приміщення перетворюється на детективний ритуал: таємничий червоний диск у програвачі, від якого буквально можна померти, обривки шифрів у кишенях штанів і пачка сигарет на столі стають єдиними ниточками до порятунку місії. Найсильніше враження з перших хвилин — це повна відсутність безпечних рішень. Навіть банальний вибір, як розпитати хазяйку будинку чи з якою інтонацією відповісти керівництву по радіозв'язку, вже змушує балансувати на межі та тривожитися від підвищення тривоги головної героїні. Система гри не дає розслабитися ні на мить: шкали тривоги та марення заповнюються від кожного невдалого слова. Буквально шкірою відчувається цей тиск, коли кожна репліка у діалозі, це вибір за життя, де ціною помилки є не екран «Game Over», а незворотне руйнування ментального здоров'я КАСКАД та людей, котрі її оточують. Окремий кайф — це система одягу, яка перекочувала сюди прямо з Disco Elysium. Але тут це відчувається максимально стильно і по-шпигунськи. Одяг для КАСКАД — це не просто шмотки, а буквально друге прикриття. Постійно треба перевдягатися під ситуацію. Йдеш на зустріч із бандюками — накидаєш важкий шкіряний плащ, щоб додати авторитету, але втрачаєш у гнучкості. Потрібно втертися в довіру до банкірів — застібаєш дорогий класичний костюм. До речі, пляшки ми не збираємо, на щастя чи на жаль, а маємо працювати як білі люди: підробляти в барі, вантажником, прибиральником. У підсумку Zero Parades повністю виправдовує себе як зріла шпигунська драма, але будьте готові — ніякого хеппі-енду тут немає. Особливо гостро це відчувається через контекст: Хершел працює на комуністів, тож усі твої вибори зрештою зводяться до бюрократичної та холодної доцільності. Ти обираєш або великі жертви заради Компартії, або менші жертви, якими керівництво все одно навряд чи залишиться задоволеним. Єдине, що залишається — намагатися втримати моральний компас самої Вілк у правильному напрямку. Чи вартує воно того? Вирішувати лише вам. Для мене в своїй шпигунській детективній сфері це залізобетонні 10/10. Якщо ви сумували за розумними, глибокими текстами рівня Disco Elysium, любите густу атмосферу параної та готові до того, що гра не буде гладити вас по голові, то не пропускайте цю гру.