Olija

Devolver Digital давно застовпив за собою репутацію видавця, що не боїться працювати з “дивацькими” інді-іграми — ба більше, віддає їм перевагу. Ці проєкти майже завжди балансують на межі неповторності, чудакуватості та гротеску, і пропонують гравцям досвід, який майже ніколи не знайдеш у великих AAA-студій. 👀 На перший погляд [i]Olija[/i] видається саме такою грою — унікальною, стильною, в міру химерною. Проте за приголомшливим анімаційним трейлером до проєкту про озброєного магічним гарпуном Фарадея, що потрапив у кораблетрощу біля загадкових островів, ховається візуально відразливий та ігроладно дубовий продукт із однією-єдиною gimmick-механікою, яка геть не витягує його на собі самотужки. [h3]Less is (Not) More[/h3] 🎨 Якщо у відеоіграх далекого минулого піксель-арт був вимушеним кроком, пов'язаним із технічними обмеженнями, сьогодні він перетворився на потужний інструментом абстракції. Тому коли розробник свідомо відмовляється від деталізації на користь мінімалізму, він ніби укладає з гравцем негласний контракт: [quote][i]“Я дам тобі обриси цього світу та його мешканців, а ти добудуєш решту за допомогою уяви”.[/i][/quote] 🖼️ В [i]Olija[/i] цей контракт порушено: екстремально низька роздільна здатність тут не стимулює фантазію, а радше пригнічує її. Замість захоплення стилізацією гравець постійно змушений споглядати непропорційні квадрати й угадувати, на що в принципі скерований його погляд: на ворога, на інтерактивний елемент середовища чи просто на випадковий кластер пікселів болотяного кольору на задньому плані. 🎨 Не сприяє ефекту занурення в [i]Olija[/i] й [b]колірна палітра.[/b] Якщо в інших ультрамінімалістичних іграх на кшталт [i]Hotline Miami[/i] “забрудненість” картинки компенсується шаленим неоновим контрастом і барвистими елементами, що допомагає оку інтуїтивно орієнтуватись у просторі, світ [i]Olija[/i] невимовно монотонний, плоский і аскетичний. Тьмяні землисті відтінки зливаються в аморфну кашу, в якій не проглядається й натяк на візуальну глибину й багатошаровість, а тутешній колірний мінімалізм не має художнього сенсу: у грі не те що відсутні моменти, що викликають бажання закарбувати їх у пам’яті — вона просто постійно має поганий вигляд. В порівнянні з барвистими світами численних інших піксельних проєктів, виданих навіть тим же Devolver Digital, [i]Olija[/i] нагадує незавершений чернетковий ескіз. Це той нечастий випадок, коли “менше” не означає “більше” чи “краще”. Тут “менше” — це просто “менше”: менше інформації, менше естетики, менше сенсу. [h3]Ігроладний сухпай[/h3] 🎮 Ключова особливість платформерів — відшліфоване до бездоганності відчуття моменту, зв’язок між дією гравця та реакцією світу на неї. Мікрозатримка після змаху важкою зброєю, що додає ілюзію ваги; ковзання уперед за інерцією після різкої зупинки; графічні та звукові ефекти, що посилюють занурення… Подібні елементи компенсують візуальну скромність піксельних проєктів і непомітно додають реалістичності “квадратним” ігровим світам. 🍚 В [i]Olija[/i] ж [b]пересування і бойова система[/b] схожі на обід моряка у відкритому морі — сухі, холодні та нічим не приправлені. ⚔️ Тутешні вороги є нечіткими, незугарно зліпленими докупи й майже невагомими групами пікселів, момент контакту з якими не дає відчуття спротиву чи маси. Не сприяє враженням від гри й [b]поверхневість боївки,[/b] що попри наявність чотирьох одиниць другорядної зброї — рапіри, арбалета, мушкета й великого меча — геть не демонструє гнучкості й у 90% випадків зводитиметься до банального “заклацування” противників. 🔱 Містичний гарпун, який Фарадей відшукує на початку історії, слугуватиме як основним оружжям під час боїв (що майже нівелюватиме потребу використовувати решту арсеналу), так і помічником у [b]платформінгу.[/b] Завдяки здатності телепортуватися протагоніст досягатиме віддалених місць і рвучко переміщатиметься між ворогами — і хоча ця gimmick-механіка має непоганий потенціал, реалізована вона досить скупо. Через наративну лінійність [i]Olija[/i] випадки, що вимагатимуть використання магічного гарпуна для пересування, є обмеженими — а “нечитабельність” піксельного світу та багниста монотонність його колірної гами часом не даватимуть чіткого розуміння, як і де слід використовувати цей сталевий артефакт. 🚶‍♂️‍➡️ Рух же Фарадея землями Террафейдж [i]без[/i] телепортування натомість буде неповоротким і млявим — ходьба й біг, стрибки та використання драбин нестерпно грузькі, що для платформерів майже завжди є вироком. [h3]ТОРТУГА![/h3] 🏠 Наявність динамічного бойового штабу чи домівки у відеоіграх — одна з моїх слабкостей. Якщо [b]внутрішньоігровий хаб[/b] виконаний якісно і з увагою до деталей, він може стати потужним психологічним інструментом, що створює емоційний зв’язок із віртуальним світом, створює відчуття розвитку (а часом деградації!) — врешті, додає ваги зусиллям гравця, адже змінюється залежно від наших рішень і дій. 🏠 В якісних проєктах, наприклад, у серії [i]Hades[/i], розбудова бази та її заселення новими NPC дарує відчуття поступу й наповнює кожен похід за його межі сенсом. 🏝️ В [i]Olija[/i] хабом слугує острів Оуктайд, що вперше зустріне Фарадея пригнилими дошками біля зруйнованої гавані, порожніми дерев’яними хатинами та свистом вітру. Просуваючись сюжетом і рятуючи неігрових персонажів, ми поволі заселятимемо наш штаб новими мешканцями, перетворюючи його на гомінкий “вулик”, яким снують врятовані з ув’язнення бранці, торговці, ремісники та мореплавці. 🛶 Попри наявність динамічного розвитку цього штабу, в [i]Olija[/i] він радше є фасадом, який маскує брак глибини та деталізації. Крім десятка “статистів”, тут є лише трійко вартих уваги NPC: торговець капелюхами, які дещо змінюють боївку; мореплавець, який за невелику плату рушатиме в подорож на пошуки ресурсів; ремісник, що покращуватиме броню Фарадея. Через коротку тривалість гри всі ці механіки сприймаються як ігроладний рудимент суто для номінальної прогресії — так, приємний і вартий короткого компліменту, але точно недостатній для порятунку ситуації. [h3]Крізь брудний ілюмінатор[/h3] 🖼️ Незліченні ігри з піксель-артом давно й безапеляційно зацементували просту істину: якісний, креативний ігролад і захоплива атмосфера майже завжди є вагомішими за візуальну компоненту. Тому визначати тональність відгуку, спираючись на [b]графіку[/b] (особливо стосовно інді-проєктів) є моветоном у 99 зі 100 випадків. 👎 [i]Olija[/i] стала для мене рідкісним винятком — одним зі ста — коли візуальний мінімалізм виявився настільки нечитабельним і миршавим, що цілковито затьмарив собою все інше. Враженням, звісно, не сприяє й те, що тутешній ігроладний скелет також виявився недопрацьованим, надто стриманим і просто малоцікавим. 🥴 А тому подорож обабіч протагоніста, яка зухвало обіцяє занурення в енергійну морську пригоду, скоріше нагадує споглядання самих лише її обрисів через заляпаний брудом, вкритий водоростями й потрісканий ілюмінатор під час шторму.