DmC: Devil May Cry

童年补票👍，最叛逆也是最有风格特色的一代鬼泣。手残都能打出酷炫的连招，双勾爪跑图有着别样的爽感。 汉化补丁： https://pan.baidu.com/s/1VUmQzHMT1tTEnBoNWEBIeQ 提取码: MoHe

Это игра которую засрали фанаты, а по факту норм игрушка где оказуален бой. Мне лично понравилось. Можете кидать в меня помидоры.

Siempre vi a este juego como el peor de la saga porque no es canon y cambia bastante a Dante, pero después de jugarlo me parece que recibió más odio del que merecía y sí, no es el Dante clásico y la historia no está al nivel de los mejores juegos de la saga, pero como juego de acción es excelente, el combate es súper fluido, cambiar entre armas angelicales y demoníacas en medio de los combos se siente muy bueno, y hacer cadenas largas de ataques nunca deja de ser divertido, además, el diseño del Limbo sigue siendo de lo más original que vi en un hack and slash, hay niveles que visualmente son una locura y le dan mucha personalidad al juego, si sos fan de Devil May Cry probablemente te choque por los cambios, pero si lo juzgás por lo que es y no por lo que intenta reemplazar, te encontrás con un juego de acción muy sólido y entretenido, no será canon, pero definitivamente vale la pena jugarlo.

DmC is def not as bad as people make it out to be. The game is fine, color-coded enemies are tedious but not the worst. Donte looks weird at first but you get used to it. Vergil's hat is def atrocious tho. The story is- fine. For a remake/reinvisionment of the series it isn't awful. It's undertones are very interesting. I think what bothered people is how jarring it is from every other title in the series. The combat can be slow and awkward since they changed how it works in this game but it can be pretty fun. I think a lot of people jumped on the hate train without giving it a chance. The game is weird and def not the greatest but- it's better than DMC2, and is a decent game overall.

З цією грою ми познайомилися разом із двоюрідним братом. Побачили її в якомусь огляді й майже одночасно вирішили пройти. І тут почалися наші маленькі перегони. Кожного разу, коли зустрічалися, перше питання було не «Як справи?», а «Ну що, куди вже дійшов?». Якщо хтось раніше проходив боса, то не сміявся, а пояснював іншому, що робити. Без гайдів, без YouTube, без форумів. Усе передавалося один одному, ніби це були секретні знання, які не можна було довіряти нікому іншому. Так, ми вже були далеко не дітьми. Ігри вже не приносили того самого захвату, як колись. Але саме DmC несподівано повернула це відчуття. Ми проходили її кожен на своєму ПК, але здавалося, ніби весь цей шлях долали пліч-о-пліч. Навіть зараз гра виглядає чудово. Деякі локації й досі вражають своїм стилем, а місто, яке буквально перебудовується просто на очах, інколи змушувало зупинитися й просто подивитися навколо. Щоправда, демони швидко нагадували, що милуватися краєвидами тут не найкраща ідея. Рівні постійно дивують: то дорога починає руйнуватися під ногами, то будинки складаються в неможливі конструкції, а звичайна прогулянка за секунду перетворюється на справжній атракціон. Приємно здивувало й те, що на клавіатурі з мишкою грати було цілком комфортно. Хоча під час особливо довгих комбінацій пальці іноді починали жити власним життям, і Данте виконував зовсім не те, що я задумував. Але навіть це викликало лише усмішку. На геймпаді, мабуть, було б зручніше, хоча на задоволення від гри це ніяк не впливало. Чесно кажучи, сюжет мене не надто цікавив. Я ніколи не був великим фанатом серії Devil May Cry, тому для мене головними були драйв, музика, видовищні бої та можливість вигадувати власний стиль у кожній сутичці. Тут ти не просто перемагаєш ворогів, а ніби влаштовуєш для них шоу, де головна роль завжди твоя. Окремо хочеться похвалити ворогів. Гра постійно підкидає нові типи демонів, і майже до кожного потрібен свій підхід. Одних доводиться підтягувати ангельським гаком, інших, навпаки, притягувати до себе демонським, а деякі мають імунітет до певного виду зброї. Через це не виходить пройти всю гру, бездумно натискаючи одну кнопку. DmC постійно змушує комбінувати прийоми, і саме тому бої не набридають до самих титрів. Не менш сподобалася й зброя. Кожен новий вид відкриває зовсім інші можливості в бою. Швидкі ангельські клинки, важка демонічна сокира, потужні рукавички чи знайомі пістолети й дробовик, усе це можна комбінувати буквально на льоту. Коли починаєш розуміти, як усе це працює разом, гра перетворюється на справжній танець із демонами, де головне не просто перемогти, а зробити це максимально красиво. Боси теж вийшли дуже вдалими. Вони не лише ефектно виглядають, а й запам'ятовуються своїми механіками та постановкою. Майже кожен бій відчувається як окрема подія, а після перемоги ловиш себе на думці, що хочеться швидше дізнатися, чим гра здивує далі. Але найбільше я пам'ятаю не Данте, не босів і навіть не видовищні комбо. Я пам'ятаю, як ми пояснювали один одному проходження, сперечалися, сміялися з невдалих моментів і раділи кожній маленькій перемозі так, ніби це була наша спільна пригода. Минуло багато років. Змінилися ігри, змінилися ми, та й часу на такі перегони вже майже не залишилося. Кожен пішов своєю дорогою, а ті розмови залишилися десь у минулому. Іноді мені здається, що я сумую не за DmC. Я сумую за тим моментом життя, коли достатньо було просто пройти ще один рівень, щоб з'явилася нова тема для розмови. Коли не потрібно було домовлятися заздалегідь, а найціннішими «гайдами» були слова людини, яка щойно сама через це пройшла. Мабуть, саме тому, коли сьогодні бачу назву DmC: Devil May Cry, згадую не демонів і не видовищні комбо. Згадую час, коли ще не знав, що колись одна звичайна гра стане спогадом про цілий шматок життя. І, мабуть, саме заради таких спогадів ми час від часу знову запускаємо старі ігри. Не для того, щоб пройти їх ще раз, а щоб хоча б на кілька хвилин повернутися туди, де попереду, здавалося, було ще ціле життя.

Pinche juego god me lo voy a tatuar en el pito temazos juego infravalorado jugabilidad mas facil de entender que la de los otros DMC

Majority on the fanbase considered this game to be the worst in the series because it's a reboot to the entire franchise, but after playing it for myself I think the hate wasn't that much deserved. Sure, the characters are completely different compared to their OG counterparts in terms of personality, such as Dante being a complete ♥♥♥♥ to those around him and Vergil completely losing his code of honour, but looking past that and not looking at the past iterations of the characters they seem to have their own charm. Not to mention they all change by the end of the game for the better/worse respectively. The few things this game does amazingly is the combat in my opinion, although it cuts the Lock-On completely meaning that the movesets had to be overhauled completely and you can't aim directly onto an enemy it makes up for it by implementing new ways to execute moves such as Stinger. Another thing is the Demonic/Angelic weapon concept, using two triggers to switch between the two types and both having two different styles of play, Angelic weapons being fast paced but weak and great for stun and Demonic weapons being slow paced but strong in return, with the rebellion being a good middle ground. The idea of whips/grapples in the game are really cool too, since the game removed Dante's styles such as Trickster, the whips are an amazing mix of parkour and gap closing, on the topic of parkour, the game almost made me feel like Spider-Man with certain sections like in certain missons where you need to continuously grapple to different points. Aside from some of the voice acting from Dante, and his bad one-liners, I believe the only problem people/fans really have with this game is its complete mischaracterisation of the original characters. Overall, the characters, the story, the combat, the mechanics, the concepts, etc. Are all done well, but not perfectly of course. I'd rate this game a genuine 7/10 because it does stray away from the source material by a mile but in return it does make its own ideas work. After playing this game, it makes me wanna see what a sequel would look like.