Hell Let Loose — гра, яку мені досить складно оцінювати.
Не тому, що я не зрозумів, хороша вона чи погана. Навпаки — враження від неї у мене досить чітке. Просто я розумію, що далеко не в усьому розібрався і, можливо, не грав у неї саме так, як вона задумана. Hell Let Loose — це гра про взаємодію. І не просто про те, щоб бігати разом із друзями. Тут потрібно взаємодіяти зі своїм загоном, командирами, іншими групами, розуміти свою роль і хоча б приблизно уявляти, що відбувається на всій лінії фронту.
А я більшу частину часу грав сам. З друзями вдавалося пограти не так часто, тому повною мірою відчути саме командну складову я, мабуть, не зміг. Та й частиною механік я користувався далеко не на тому рівні, на якому це роблять люди, які провели в грі сотні годин.
Але навіть попри це Hell Let Loose мене дуже сильно зачепила. Найбільше — відчуттям самого бою. Вибухи. Свист куль. Далекі постріли. Артилерія. Крики в голосовому чаті. Десь далеко працює кулемет, поруч вибухає снаряд, над головою пролітає щось, а ти сидиш у якомусь окопі й не зовсім розумієш, звідки по тобі стріляють. І ось тут гра для мене просто неймовірна. Особливо в навушниках. Саме звук дуже сильно вплинув на моє занурення. У якийсь момент ти вже перестаєш сприймати це як звичайний матч у шутері. З'являється відчуття, що ти знаходишся десь усередині великого бою (ігрового, звичайно), де навколо тебе відбувається набагато більше, ніж ти взагалі можеш побачити.
Ти можеш довго йти, сидіти в обороні, чекати, нічого не відбуватися — а потім за кілька секунд усе навколо вибухає. Ти можеш загинути від кулі, яку навіть не побачив. Можеш кілька хвилин рухатися до позиції, а потім просто впасти. Спочатку це може дратувати, але саме це поступово змінює ставлення до гри. Починаєш обережніше пересуватися, дивитися на місцевість, слухати, звідки йде стрілянина. І при цьому Hell Let Loose не здається мені якоюсь надзвичайно складною військовою симуляцією.
Вона знаходиться десь посередині між звичайним шутером і milsim. Є велика кількість ролей, командна структура, логістика, точки відродження, транспорт, артилерія та багато інших систем, але при цьому сама стрілянина залишається достатньо зрозумілою. Саме цей баланс, на мою думку, і є однією з сильних сторін гри.
Але разом із цим приходить і головна проблема. Гра дуже сильно залежить від людей, з якими ти граєш. Якщо загін взаємодіє, командир щось пояснює, офіцер ставить адекватні задачі, а люди хоча б приблизно розуміють, що вони роблять, Hell Let Loose може бути неймовірно захопливою. Якщо ж кожен просто біжить куди хоче — частина всієї цієї складної системи просто перестає працювати. І це особливо відчувалося в моєму випадку, тому що я часто грав сам. Можливо, якби я більшість часу грав із друзями, моя оцінка була б іншою.
Але оцінюю я саме той досвід, який отримав. Ще одна річ, яка може відлякати, — поріг входження. Гра не дуже поспішає пояснювати тобі, що саме потрібно робити. Є багато ролей і механік, які спочатку виглядають зайвими або незрозумілими. Потрібен певний час, щоб перестати сприймати матч як «великий шутер, де треба захоплювати точки» і почати розуміти, як усі системи пов'язані між собою. Це одна з причин, чому оцінювати її мені складно: я відчуваю, що частина гри залишилася для мене нерозкритою.
Але навіть того, що я побачив, мені вистачило, щоб отримати дуже сильні враження. Особливо сподобався візуальний стиль. Hell Let Loose не виглядає як якась стерильно красива гра. Її карти можуть бути брудними, похмурими, місцями навіть непривітними. Але саме це й потрібно. Поля, ліси, зруйновані будинки, окопи, техніка, дим від вибухів — усе це дуже добре складається в загальну картину. І коли візуал разом зі звуком починає працювати одночасно, гра стає дуже переконливою. Мені здається, саме атмосфера є головним досягненням Hell Let Loose. Не кількість убивств. Не прокачка. Не статистика наприкінці матчу. А саме відчуття, що ти знаходишся посеред великої битви. Іноді ти можеш майже нічого не робити, але при цьому відчувати напругу сильніше, ніж у деяких набагато більш динамічних шутерах.
Звичайно, не все працює однаково добре. Бувають моменти, коли ти просто довго біжиш до потрібної точки. Бувають матчі, де командної взаємодії майже немає. Буває незрозуміло, звідки тебе вбили і що взагалі відбувається. Але я не впевнений, що хочу називати все це недоліками. Частина з цього — просто особливість жанру. Hell Let Loose не обіцяє постійної розваги. Вона може бути повільною, хаотичною, незрозумілою і навіть трохи безжальною. Зате коли все складається — вона створює саме те відчуття війни, заради якого в неї хочеться грати.
Я не став тим самим гравцем, який знає всі ролі, механіки й тонкощі командної гри. І значну частину часу я взагалі грав сам, хоча розумію, що повноцінно ця гра розкривається саме через взаємодію з іншими. Але навіть у такому форматі вона дала мені те, чого я шукаю від військового шутера: відчуття присутності на полі бою. Коли над головою свистять кулі, десь поруч рве землю артилерія, а ти сидиш і намагаєшся зрозуміти, звідки зараз прийде наступний постріл — Hell Let Loose працює неймовірно добре.
