A Plague Tale: Requiem

A Plague Tale: Requiem é uma experiência inesquecível. A história prende do início ao fim, com personagens muito bem desenvolvidos e momentos que ficam marcados por muito tempo. A trilha sonora é simplesmente absurda de boa e combina perfeitamente com cada cena, enquanto os gráficos ajudam a tornar tudo ainda mais imersivo. A duração é excelente e em nenhum momento senti que o jogo se arrastava. Um dos melhores jogos focados em narrativa que já joguei. Nota: 10/10.

玩过这么多个游戏，没有哪个游戏让我这——么——讨厌主角过！明明知道自己走到哪里哪里就会带来灾祸，哪里就会有数不清的老鼠，但是依旧要为了所谓的反抗命运的机会去到处游历，把普通人的生命置于危险之下。 没有一点责任心，全是自私自利，别人凭什么要为了他们的命买单？？看到雨果每到一个地方，哪个地方就会被召唤出老鼠，折腾了一圈，结果最后还是失败了，自己死了就算了，别的努力生活的普通人的平静生活也被破坏了。 没有一点反思，没有一点教导，从来没有正儿八经的去教导过雨果不能够随意动用自己的能力，阿米西亚是个脑子有包的纯货，因为一个梦带雨果去到了他的梦境岛，自以为是能解决雨果身上的问题，实际只是在赌博，只是在孤注一掷，带着雨果到处杀人，让一个有能力灭世的5岁小孩天天看自己是怎么杀路上的人的，潜移默化的让雨果觉得别人的命不是命，杀人很容易，雨果也放任自己的能力去杀人。 带着雨果去到伯爵的炼金房也因为没有一点炼金知识，根本看不懂那些初始的学会的人怎么研究的初代携者，做出了什么样的实验数据，拿出了什么样的成果，之前抛下卢卡斯和母亲那么轻易，结果自己到头来什么也不懂什么也不会，在搞什么？搞笑的吗？ 雨果能有现在这样的结局，阿米西亚需要负一半的责任，他们一家人就不该出现在任何有村镇的地方，就应该远离人群，如果最开始阿米西亚能够跟着自己的母亲一起把雨果隔离起来，不让他再接触到外面的人，不让他接着显露自己的能力，阿米西亚可以跟卢卡斯一起去到雨果梦中的岛上，卢卡斯可以看明白伯爵的炼金房里的秘密，雨果的秘密不会暴露，妈妈也不会因此而死。哪怕最后阿米西亚仍然看到了初代携者的尸体，雨果也没有亲眼目睹携者的惨痛死亡，也不会跟初代携者灵魂共振，也不会因此背负上多大的情感负担。雨果哪怕最后也还是逃不过一死，至少也不会造成这么大的破坏，雨果会在母亲的关爱与照顾下死去，比现在不得不让阿米西亚亲手终结掉一切要好太多。 最后什么也没有改变，雨果死了仍然有下一个携者，绕这么一大圈，真气笑了

Un moment de silence pour ce chef-d'œuvre (estou em pedaços e não sei quando vou me recuperar depois desse jogo)

Эта игра разбило мое сердце. Это первая мысль после окончании последней главы. Я прониклась историей,ощущала максимальный спектр эмоций,кайфовала от графики и конечно же - управлениями крысами ( я бы тысячу раз еще раз спасла бы Гуго и Амиция ) .

J'ai 18 ans de gaming dans les pattes, des jeux narratifs j'en ai fait un paquet, des bons comme des mauvais. Celui là entre dans la catégorie du chef d'oeuvre, encore meilleur que son prédécesseur déjà excellent, bien que les deux constituent un tout qu'il faut jouer en intégralité. L'histoire est poignante, bien écrite. La suite, et la fin du voyage démarré avec Innocence. Si vous aimez être touchés par des jeux, ou vous sentir engagés émotionnellement dans un narratif, celui là va vous mettre un high-kick en plein visage. Je ne suis pas du genre à lâcher une larme sur des films ou jeux, mais là je ne pouvais pas faire autrement. C'est un voyage. L'ambiance est sublime, alternant sans difficulté entre chaleureux et très pesant. Le level design maîtrisé, les graphismes magnifiques, et surtout la bande originale EXCEPTIONNELLE créent un ensemble non seulement cohérent, mais aussi particulièrement immersif, au service du narratif. C'est un travail d'orfèvre, la BO est une des meilleures que j'ai jamais d'expérimentée, si ce n'est LA meilleure. Elle ne fait pas qu'accompagner, elle est un élément cardinal de l'ambiance. Elle vous sautera aux oreilles par moment, avec toujours la même pensée qui s'impose à vous : "bon sang que c'est BON". Un voyage sublime qui vous prend les tripes. Vous aussi, prenez le chemin, en commençant par le 1er. Vraiment, c'est un must du genre.

Очень понравилась игра. Сюжет стал намного мрачнее первой части, а некоторые сцены было действительно тяжело и неприятно проходить из-за масштаба происходящего ужаса. Особенно понравилось наблюдать за изменением Амиции. Из-за психологических травм она постепенно становится всё более холодной, жестокой и расчётливой. При этом видно, что всё, что она делает, в первую очередь связано с её желанием защитить брата. Понравились квесты с собирательством, новая боевка с арбалетом, множество разной прокачки и новые персонажи. Жаль, что не все из них выжили. Финал получился жестоким, но справедливым. А последняя сцена с намёком на продолжение очень заинтриговала. Платину выбила примерно за 1,5 прохождения, полностью закрыть всё получилось только в игре+.

Пояснити, чому A Plague Tale: Requiem настільки сильно б'є по емоціях, дуже непросто. Це не просто гра про середньовічну Францію, чуму чи нескінченні орди щурів. Це історія про те, як любов може поступово перетворитися на одержимість, а надія — на найнебезпечнішу ілюзію. Вона не намагається бути веселою, не женеться за видовищністю заради видовищності й не боїться робити гравцеві боляче. Саме тому після фінальних титрів виникає не бажання одразу запустити нову гру, а мовчки сидіти кілька хвилин і осмислювати пережите. У сучасній індустрії дедалі рідше зустрічаються проєкти, які настільки впевнено ставлять історію вище за все інше. Requiem не просто продовжує Innocence — вона вирощує її, робить масштабнішою, дорослішою і значно трагічнішою. Це не історія про перемогу добра над злом. Це реквієм за дитинством, вірою і мріями. Атмосфера. Атмосфера — головна зброя гри. Світ тут одночасно неймовірно красивий і моторошний. Сонячні лавандові поля Провансу, золоті виноградники, квітучі острови, лазурне море, античні руїни й затишні села існують поруч із горами людських тіл, потоками крові, вогнем, руїнами та нескінченними ріками щурів. Саме цей контраст працює геніально. Коли після темної фортеці ти виходиш на галявину, де чути спів птахів і шум моря, здається, ніби зло залишилося позаду. Але гра постійно нагадує: світ не стане кращим тільки тому, що сьогодні світить сонце. Щури перестали бути просто монстрами. У першій частині вони були загрозою. У Requiem вони стають стихійним лихом. Вони нагадують живий океан, який поглинає все навколо. Коли чорна маса рухається вузькими вулицями, руйнує будинки й накриває цілі міста, виникає відчуття абсолютної безпорадності. Звуковий дизайн лише підсилює це відчуття. Скрип дерева. Вітер. Кроки по каменю. Далеке дзеленчання дзвонів. І раптом — той самий моторошний шурхіт тисяч маленьких лапок. Цей звук неможливо переплутати ні з чим. Візуальний стиль Asobo Studio створили одну з найкрасивіших середньовічних ігор останніх років. Кожна локація має власний характер. Похмурі міста. Палаючі села. Величезні кар'єри. Катакомби. Замки. Портові квартали. Острів Ла-Куна, який спочатку виглядає майже райським, поступово перетворюється на місце релігійного безумства. Особливо вражає освітлення. Вогонь тут буквально означає життя. Світло факела — єдина межа між людиною і смертю. Сюжет Історія починається майже спокійно. Здається, що після подій першої гри Амісія та Гуго нарешті отримали шанс на нормальне життя. Але це лише коротка пауза. Далі сюжет дедалі більше нагадує падіння у прірву. Найбільша перевага сценарію полягає в тому, що він не ділить персонажів на абсолютно добрих і абсолютно поганих. Кожен має власні мотиви. Кожен намагається врятувати щось дороге. І саме тому трагедія виглядає настільки переконливо. Фінал — один із найсміливіших у сучасних іграх. Він руйнує очікування гравця і підкреслює головну думку всієї історії: іноді любов означає не втримати, а відпустити. Бойова система Бойова система стала набагато глибшою. Праща досі залишається головною зброєю Амісії. Але тепер з'являються: арбалет; ножі; алхімічні суміші; смола; вогонь; можливість комбінувати предмети. Особливо цікаво, що гра майже ніколи не нав'язує єдиний спосіб проходження. Можна: крастися; відволікати; використовувати щурів; спалювати проходи; воювати відкрито. І кожен варіант працює по-своєму. Амісія Саме вона є серцем усієї гри. У першій частині вона дорослішала. У Requiem вона буквально розсипається на очах. Її постійна боротьба за брата поступово переходить межу здорового глузду. Гнів. Втома. Відчай. Почуття провини. Вона переживає весь спектр людських емоцій. Це одна з найкраще написаних героїнь сучасних сюжетних ігор. Багато гравців також відзначають саме її розвиток як найсильніший елемент дилогії. Гуго Гуго вже не просто маленька дитина. Він починає усвідомлювати власну силу. І саме це робить його ще трагічнішим. Його доброта поступово бореться з темрявою Макули. Він не хоче бути чудовиськом. Але світ постійно змушує його ним ставати. Лукас Лукас — совість цієї історії. Він постійно шукає логічні рішення. Навіть коли всі навколо втрачають надію, саме він не дозволяє Амісії остаточно втратити себе. Його вірність родині де Рунів викликає величезну повагу, і багато фанатів називають Лукаса одним із найкращих другорядних персонажів серії. Софія Софія приносить у похмуру історію ковток свободи. Вона смілива. Дотепна. Незалежна. Її корабель символізує життя без кайданів. Але за зовнішньою легкістю приховується людина, яка також пережила чимало втрат. Вона стає для Амісії не просто союзницею, а другом, який нагадує: світ більший за нескінченну боротьбу. Арно Спочатку Арно здається типовим ворогом. Грубий. Жорстокий. Безжальний. Але поступово відкривається зовсім інша людина. Його історія — це історія батька, який уже втратив найдорожче. Саме тому він так добре розуміє Амісію. Його шлях спокути написаний дуже переконливо й часто згадується фанатами як один із найкращих сюжетних поворотів гри. Жозеф Жозеф з'являється ненадовго, але добре показує інший бік Ордену. Його зв'язок із Воденом допомагає зрозуміти, що навіть серед тих, хто служить Ордену, є люди з різними поглядами та мотивами. Він додає історії відчуття, що за лаштунками головних подій існує ціла мережа тих, хто десятиліттями намагається зрозуміти природу Макули. Воден Воден викликає суперечливі почуття. Спочатку здається холодним ученим. Наче він бачить у Гуго лише експеримент. Але згодом стає зрозуміло, що він боїться не хлопчика, а сили Ма кули. Його методи жорсткі. Та вони продиктовані страхом перед катастрофою. Беатріс Матір Амісії та Гуго стала ще трагічнішою. Вона любить дітей. Але її віра в Орден часто заважає їй зрозуміти власного сина. У певний момент вона більше довіряє знанням алхіміків, ніж серцю. Її сюжетна лінія є однією з найболючіших у всій історії. Граф Віктор Віктор — не класичний лиходій. Він одержимий власною вірою. Його бажання врятувати світ поступово перетворюється на фанатизм. Саме такі персонажі лякають найбільше. Вони щиро переконані, що чинять правильно. Графиня Емілі Дружина Віктора спочатку виглядає доброю, витонченою й благородною правителькою, але поступово її релігійний фанатизм виходить на перший план. Вона сприймає Гуго як "дитя вогню" і готова пожертвувати всім заради власної віри. Її трансформація показує, як небезпечними можуть бути сліпі переконання, коли вони стають важливішими за людське життя. A Plague Tale: Requiem — це не просто продовження успішної гри. Це зрілий, емоційно виснажливий твір, який поєднує кінематографічну постановку, сильний сценарій, чудову акторську гру, напружений стелс і вражаючу атмосферу. Він не боїться показувати красу поруч із жахом, а надію — поруч із відчаєм. Саме завдяки цьому історія Амісії та Гуго запам'ятовується надовго й залишає після себе відчуття, ніби ти пережив не просто пригоду, а справжню людську драму. Оцінка: 10/10. Це одна з тих ігор, які не просто проходиш — їх проживаєш.

Full Gameplay: https://www.youtube.com/watch?v=SySMRLn4_6U Overall Rating: ★★★★☆ (7/10) Gameplay: Decent (6/10) Graphics: Great (8.5/10) Story: Average (5/10) Soundtrack: Good (7/10) Difficulty: Medium hard Game Length: 12 - 15 Hours Here I will leave the cat, people who pass by can pet her and give her a thumbs up 　　　　　🌸＞　　フ 　　　　　| 　_　 _ l 　 　　　／` ミ＿xノ 　　 　 /　　　 　 | 　　　 /　 ヽ　　 ﾉ 　 　 │　　|　|　| 　／￣|　　 |　|　| 　| (￣ヽ＿ヽ_)__) 　＼二つ

Here's your full ghoulish rundown for A Plague Tale: Requiem: A Plague Tale: Requiem — RECOMMENDED Few games this beautiful are willing to be this bleak. A Plague Tale: Requiem picks up the tragic tale of Amicia and her plague-touched little brother Hugo and drags it somewhere darker, sadder, and far more devastating than the first game dared. Asobo Studio built a sequel that improves on its predecessor in nearly every way — a gorgeous, gut-wrenching, cinematic descent that'll stay lodged in your chest long after the credits. The story is the beating, bleeding heart of it. This is a game about a sister who will do anything to save her brother, and about what that devotion costs her soul. It goes to genuinely disturbing places — powerful, evocative, and unflinching about grief, desperation, and the monstrous things love can justify. The bond between Amicia and Hugo is one of the most affecting relationships in games, and the writing and performances sell every crushing beat. Wrap it in some of the most stunning visuals on the platform — sun-drenched Mediterranean vistas one moment, seas of writhing death the next — and you've got a game that's constantly, hauntingly beautiful even at its ugliest. And the rats. Oh, the rats. The signature swarms return, and they're horrifying — oceans of scurrying vermin that devour anything not standing in light, forcing you to weave fire and shadow just to survive. Watching a tide of thousands of rats pour through a corridor and strip a body to bone is a nightmare image this series owns completely. The stealth, the light-and-dark puzzles, the desperate improvised combat — it's all streamlined to serve the dread and the story. What'll gnaw at you: the gameplay itself is the weak link. It's simple and can get repetitive — sneak, distract, snuff a torch, repeat — and it won't satisfy anyone hunting for deep, challenging mechanics. Technical performance took some heat too, so a beefier rig helps it run as gorgeously as it wants to. This is a linear, guided experience, not an open playground; you're here to be told a story, not to break systems. The ghoulish truth: you don't play A Plague Tale: Requiem for the gameplay — you play it to be moved, and on that front it delivers one of the most emotionally shattering journeys in modern gaming. It's dark, it's disturbing, and its ending will haunt you. Steel yourself, light your torch, and hold onto Hugo. You'll need to.

Cara, eu simplesmente não tenho palavras para descrever o quão bom foi a experiência de jogar A Plague Tale Requiem, foi um jogo que do começo ao fim me prendeu na história muiitoooo fácil mesmo. A forma que a história toma um novo rumo, O desenvolvimento dos novos personagens, uma perspectiva nova da vida dos protagonistas, a incrível mistura de "não há esperança" com "há esperança". Só esses detalhes já agrega para esse jogo se tornar lindo e atrativo por si só. A mecânica do jogo junto com os gráficos melhoraram bastante desde o primeiro jogo, é algo notável e digno de elogios, oque a Asobo Studio fez nesse game é absurdo, simplesmente de tirar o fôlego. A Furtividade e a Exploração são nota 10 também. A furtividade por si só é algo que me atrai bastante em um jogo, e a mecânica de furtividade deles é bem bacana, porém ela é mais legal se você jogar em uma dificuldade maior. Agora a exploração, sem palavras, melhorou muito desde o primeiro jogo, na minha perspectiva isso tornou o jogo bem mais imersivo. Cara, agora oque realmente me fez sentir arrepios ao longo da história foi a trilha sonora. Meu amigo, oque esse jogo pode te proporcionar de arrepios e sentimentos é brincadeira. Cada cutscene, cada fase, cada diálogo entre os personagens... A trilha sonora presente nesses momentos conseguiu deixar o jogo extremamente cinemático e dramático. Dito isso, eu tive uma sensação geral que eles pegaram tudo do primeiro jogo e aumentaram a escala drasticamente. Agora a todos que forem jogar essa obra de arte, recomendo que primeiro jogue o A Plague Tale: Innocence para não se sentir perdido na história. Não vão se arrepender, é outro jogão incrível também. Nota 10/10