Після проходження Death Stranding 2: On the Beach я можу сказати одне - ця гра залетіла в мій ТОП-3 ігор, у які я коли-небудь грав. Я навіть не скажу, яке конкретно місце вона там займає - перше, друге чи третє. Та й не хочу. Просто по факту це одна з найкращих, найцікавіших і найбільш пам'ятних ігор, у які я грав за все своє життя.
Це ті самі легендарні 12 із 10, про які всі постійно жартують.
І, звісно, одразу скажу: це максимально суб'єктивна рецензія. Я не збираюся тут удавати з себе професійного критика, розкладати гру на математичні формули й намагатися довести, що вона повинна подобатися всім. Не повинна.
Але для мене - це шедевр.
https://steamcommunity.com/sharedfiles/filedetails/?id=3773803981
І це одна з небагатьох ігор, у яких я навіть узяв платину. До речі, величезний плюс розробникам за те, що платина тут не виносить мозок. Не треба проходити гру сім разів, танцювати голим під повним місяцем на максимальній складності й вбивати фінального боса зубочисткою. Достатньо одного проходження на будь-якій складності, після якого можна спокійно добити те, що пропустив.
Але почнемо з того, від чого в мене протягом усієї гри періодично відпадала щелепа.
Візуал.
https://steamcommunity.com/sharedfiles/filedetails/?id=3772645393
Я не буду ставити окремі оцінки елементам гри, бо для мене тут практично все - 10 із 10. Але красивішої гри за Death Stranding 2 я, здається, просто не бачив у своєму житті. Іноді тут буквально не хочеться грати. Хочеться просто бути в цьому світі, зупинитися десь посеред дороги, подивитися навколо, посидіти.
Нічні тихі гори, над якими висить величезний місяць. Палюче сонце Мексики. Абсолютно різні біоми, кожен зі своєю атмосферою. Дощі, пустелі, скелі, рівнини... І, звісно ж, прекрасні АВТОСТРАДИ ДРУГОГО РІВНЯ. Хто знає - той знає. Це той випадок, коли світ гри хочеться не просто пробігти від точки А до точки Б, у ньому хочеться знаходитися.
І тут ми плавно переходимо до того, за що серію Death Stranding одночасно і люблять, і ненавидять - геймплей.
«Симулятор кур'єра», «Симулятор Glovo», «Симулятор Нової пошти». Я чудово розумію людей, яких цей геймплей відштовхує. Але в моєму випадку Коджіма якимось чином влучив прямо в яблучко. Я обожнюю неспішний, розмірений геймплей. Коли тебе ніхто постійно не підганяє. Коли можна спокійно планувати маршрут, збирати спорядження, думати, як краще дістатися до потрібного місця, і просто насолоджуватися дорогою. Так, якщо подивитися збоку, основа може здатися примітивною: взяв вантаж - доставив вантаж, але чим більше граєш, тим більше починаєш бачити всі маленькі тактики, хитрощі та механіки, які дозволяють тобі бути ефективнішим. Як прокласти маршрут. Що взяти із собою. Який транспорт використати. Де щось побудувати. Як максимально оптимізувати доставку. І в якийсь момент ти ловиш себе на тому, що сидиш і на повному серйозі продумуєш логістику доставки якихось коробок через пів континенту. І тобі КАЙФОВО. Але весь цей неспішний геймплей не працював би настільки добре без ще одного надзвичайно важливого елементу.
https://steamcommunity.com/sharedfiles/filedetails/?id=3782126594
Музики.
Боже, яка ж тут музика, для мене це ще один шедевр. Буквально майже весь саундтрек полетів у мій особистий плейліст і, скоріше за все, залишиться там назавжди. Добре, майже весь - кілька японських треків, які звучать так, наче прилетіли до нас звідкись із 40–60-х років під час битв із величезними монстрами, я все-таки залишу Коджімі 😄 А все інше - мед для вух. Я постійно переслуховував музику просто всередині гри. І АЛІЛУЯ - нам нарешті дали плеєр! Тепер музику можна слухати будь-де й будь-коли, і для гри, в якій ти можеш провести величезну кількість часу просто подорожуючи світом, це неймовірно важливе доповнення.
А Woodkid для мене взагалі став одним із найбільших музичних відкриттів останніх років. Спочатку кілька його композицій у першому Death Stranding. Потім саундтрек до другого сезону Arcane. А тепер Death Stranding 2... Я пропав.
Ну і нарешті те, про що найважче говорити без спойлерів.
https://steamcommunity.com/sharedfiles/filedetails/?id=3782126533
Сюжет.
Мастерпіс. Дуже емоційний. Дуже дивний. І дуже, ДУЖЕ незрозумілий протягом більшої частини гри. Ти йдеш уперед, отримуєш якісь шматочки інформації, щось собі придумуєш, будуєш теорії, намагаєшся зрозуміти, що взагалі відбувається... А потім наближається фінал. І гра починає одну за одною викладати перед тобою відсутні частинки пазла. Одна. Друга. Третя. І раптом усе те, на що ти дивився десятки годин і до кінця не розумів, починає складатися в одну цільну картину. І коли ця картина нарешті складається... Захоплює подих, а в горлянці стоїть той самий ком від емоцій, який відеоігри особисто в мене викликають надзвичайно рідко. І саме тому Death Stranding 2: On the Beach для мене - це не просто «хороша гра». Навіть не просто «дуже хороша гра». Такі ігри трапляються в житті геймера дуже рідко. Ті самі ігри, після яких проходить фінальна сцена, закінчуються титри, а ти ще якийсь час просто сидиш перед екраном, і розумієш: «Блін. Я це запам'ятаю».
Мені пощастило. Для мене Death Stranding 2: On the Beach стала саме такою грою. Одним із тих шедеврів, які трапляються раз на багато років і нагадують тобі, за що ти взагалі так сильно любиш відеоігри. Тому замість того, щоб переконувати всіх бігти й грати саме в Death Stranding 2, я краще побажаю іншого.
Нехай ваші власні 12 із 10 теж знайдуть вас якомога раніше і принесуть вам стільки ж цінних, сильних і просто чудових емоцій, скільки ця гра принесла мені.
Death Stranding 2: On the Beach — 12 кур'єрів Glovo з 10.
